Сонце сідало за Ратушу, залишаючи довгі тіні на бруківці площі Ринок. Здавалося, що старі кам'яниці перешіптуються між собою, згадуючи часи, коли вулицями ще їздили карети. Я щільніше закутався в пальто і пришвидшив крок, відчуваючи чийсь погляд у спину. Вітер доносив запах кави та вогкості, а десь вдалині пролунав звук, схожий на скрип старих дверей, яких тут давно не мало бути...

Неонове світло відбивалося в калюжах сектору 4. Система вимагала оновлення статусу, але мій нейроінтерфейс мовчав уже третю добу. Вони думають, що змогли відключити наші почуття оновленням прошивки. Вони помиляються. Кожен спалах світла, кожен шум вентиляції — це нагадування про те, що ми ще живі. У світі, де все вимірюється байтами, справжній гнів став останньою аналоговою розкішшю.

Ліси вмирають, мій друже. Магія покидає це царство разом із першим снігом. Я залишаю цей пергамент під корінням Великого Дуба в надії, що колись, через тисячі років, хтось знайде його і згадає епоху, коли дерева вміли говорити. Ми йдемо на Захід, туди, де зорі торкаються моря, але наше коріння назавжди залишиться в цій попелястій землі.

Двигуни працювали на мінімумі. Попереду була лише порожнеча, але сенсори вловлювали дивну вібрацію. Це не був космічний шум. Це була мелодія, яку співали мертві зірки.